2022-му
Рік, де нерви, мов натягнута струна.
Де, мов струни, обриваються життя.
Рік, де із могил ряди
Рік, де діти подорослішали враз,
Де ракетами вимірюємо час.
Де спішу «люблю» тобі сказати,
Адже завтра може не настати.
Рік, де ми відчули, хто ми є,
Де кістьми лягаєм за своє.
І мов фенікс з попелу щораз,
Як підтверждення: «Вам не здолати нас».
Рік, який не можна забувати!
Кожну смерть у серці карбувати!
Щоб розплати неодмінно час настав,
Адже той, хто це забув - програв…
(грудень 2022)
***
Нам 15
Моя сукня сьогодні не біла.
Одягнусь до душі й по погоді.
Та люблю, як тоді любила
І сильніше кохати - годі.
Твої руки цілую лагідно,
І вуста твої п‘ю так жадібно,
Що шепочуть мені «Кохаю».
Хоч здається, що світ - над безоднею,
Хоч летять без упину ракети.
Ти прикрив мене ніжно долонею,
Ти сказав, що то просто комети.
Я з тобою не вмію боятися,
Я з тобою - лиш віра і сила.
Бо з тобою - всім мріям збуватися,
Чого б тільки тебе не просила.
Бурі, війни, розлуки здолаємо,
Зможем біди усі подолати.
Бо секрет майбуття пізнали ми:
Щиро серцем усім кохати.
Хай роки пронесуться зливою,
Почуття їм не вдасться згаяти:
Я в очах твоїх буду красивою,
Ти в очах моїх будеш сяяти.
(серпень, 2022)
***
Це життя, мов кіно, хтось поставив на паузу.
На стоп-кадрі спинив, де страшний епізод.
І кому не пиши, не складай на це кляузи,
Треба з цим якось жити, не чекать нагород.
Щоб дісталось тому, хто в зневірі їх втратив.
Обіймати того, хто лишився один,
Щоб «Не марно все це» знала зболена мати.
Щоб щитом стали разом мільйони сердець,
Щоб лишились позаду всі чвари й навали,
Щоб часам темним, лютим покласти кінець,
Щоб міцну Україну разом будували.
В нашій єдності - сила, секрет перемоги
І сильніша вона за усі Джавеліни.
І до Києва, чуєш, ведуть всі дороги,
А хто став на путі - неодмінно загине!
І розквітне бузок на Печерську ізнов,
Бородянські лелеки вернуться до хати.
Будуть разом родини, розквітне любов,
І позаду - біда. Більш ніколи не знати!
(червень, 2022)
***
Нарізно
Я своє серце тобі лишила.
Там на кордоні, де цілувала востаннє.
Я так лишати тебе не хотіла!
Заради доні і твого прохання…
Варшавське сонце не гріє душу,
Воно чуже, я під ним без тебе.
Важку розлуку терпіти мушу,
Про перемогу молити небо.
Вона настане! Вже зовсім скоро
В твоїх обіймах її відсвяткую.
І знову разом сім‘я-опора.
А поки ехом: «Люблю. Цілую»
(квітень 2022, Варшава)
***
Рідним Пилиповичам
Топче ворог, не знаючи спину
Рідну стежку, де тато, де школа.
Замість співу - гримить без упину,
Плач ставками, коли стане важко,
Шуми лісом, щоб з горя не вити.
Але вистій, будь ласка, рідненьке!
У тобі нам ще в радості жити.
Повернуться скалічені душі,
Заживуть всі роз‘ятрені рани.
Заспіває «Червона калина»,
Перемога жадана настане.
У молитвах за тебе щоночі,
Уві сні - квітничок біля дому.
І нехай крізь заплакані очі,
Але вірим, що скоро додому
(березень 2022)
***
Я стисла щелепи в ненависті,
Я в сльозах утопила очі.
Розриваю серце на шмаття
І до купи збираю щоночі.
Кожен ранок - неначе вирок:
“Жити далі” чи “Вже не можу”.
Лиш в короткім “Живі. Все добре”
Сили нові в собі знаходжу.
(лютий 2022)
НОТАТКИ БІЖЕНКИ
Початок. Лист собі
(березень 2022. Кордон)Ти нарешті у безпеці. Не чути “градів”, військових літаків, вибухів… Ти у теплому, хоч і чужому ліжку. Ти нарешті спиш не в одязі. Холодний вогкий погріб позаду.
Чо чого ж так хочеться вити? Чого заламуються руки від безпорадності? Чого серце - на шматки?
Бо десь там, у ворожому кільці, без можливості вирватись, батько.
Бо десь там, скитаючись західною Україною, хапаючись за будь-яку можливість бути корисним, коханий чоловік. А перед очима - прощання на кордоні. Швидкі обійми, поцілунок у відкрите вікно і страх, від якого холоне у жилах кров. Той самий, що здатен зупинити любляче серце. Той самий, який жену геть заради самозбереження. Страх не зустрітися…Бо війна!
Та ось лінію перетнуто. Він там, ми тут. І серце там. Не змогло подолати Раву-руську і оберегом для рідних залишилось в Україні.
Хто ти така, невідома, одна з сотень тисяч, безіменна біженка? Що на тебе чекає далі? Хто? Поки з планів - 400 км попереду та авто, що може стати єдиним прихистком на довгі дні…
-------
(березень 2022. Варшава)
Так. Я виїхала. Втекла.Покинула.
Так, я у тому, у чому була в погребі-бомбосховищі, стрибнула в авто під заглушливі вибухи над головою і поїхала.
Поїхала в нікуди. В ніч. Абсолютно темними вулицями (бо світломаскування), істерично намагаючись визначити, це свої чи чужі на кожному блокпості та глушачи льодяний страх “до комендантської не встигнемо”.
Втекла під розповіді про мародерів, що зупиняють машини та про історії розстрілу ворогами цивільних авто. Втекла за 30 хвилин до того, як підірвали міст, по якому я їхала.
Чи знала я, що доїду? Чи була впевнена, що виживемо? НІ!
Чи картала я себе за те, що наражаю дитя на таку небезпеку? ТАК!
Чи розривалось моє серце на шмаття, коли посеред ночі на кордоні довелось прощатися з коханим, залишивши йому своє серце амулетом? ТАК!
Чи хотілося мені вити від розпачу, коли їхали з донькою Польщею просто вперед, не розуміючи, що далі? ТАК!
Чи висихають мої очі від болю та тривоги за тата, за рідних, за друзів, що змушені засинати і прокидатись під «гради»? НІ!
Чи відчуваю я провину за те, що я у безпеці, а вони ні? ТАК! Вона роздирає мене зсередини!!!
Можливо, є ті, хто засуджують мене. Ваша воля і ваше право. У кожного свій шлях.
А моя головна місія сьогодні і завжди - ВРЯТУВАТИ СВОЮ ДИТИНУ. І я життя покладу за цю місію!
Та це все емоції. А сьогодні інформаційна підтримка жінок у Польщі, служба у Креативних військах України, робота, щоб мати змогу допомагати армії та важкий труд зберегти вогник щасливого дитинства у дитячих очах. І нехай дитячі нервові тики безжально свідчать, що наші діти вже не будуть такими, як до 24 лютого, вірю, що ми усі впораємося і УСЕ БУДЕ УКРАЇНА!
-------
(квітень 2022. Варшава)
Випікання пасок завжди асоціювалося у мене з певним стресом: де знайти вдосталь часу?; чи підніметься тісто?; чи вдасться паска?
Саме тому я навіть не розглядала для себе питання випікання пасок зараз, у період війни, тривог та переживань, яких і так через край. У період перебування у чужій квартирі та у чужій країні.
Тиждень тому католицький світ святкував Великдень і тут, у Польщі, щасливі родини прямували до церкви зі своїми кошиками, вітались одне з одним, пригощали одне одного… У цей момент я зрозуміла, наскільки одинока тут. Просто біженка. Без коріння, сімейного затишку, традицій…
І в той самий момент я вирішила, що все-таки ПЕКТИМУ ПАСКИ! Бо стрес “ вдасться чи ні” - це пусті, безпідставні і незначущі переживання мирного життя. А зараз, коли ми плачемо разом з нашою землею, перебуваємо далеко від рідних домівок, а родину розпорошило усім світом, випікання пасок - це єднання. Це занурення у пам’ять поколінь. Це мамин голос, що виразно звучить у вухах з порадами молитися, підходити до випікання з чистими думками та помислами. Це дідусеве “гарна паска з башличком” (шапка, коли тісто втекло з форми). Це ілюзія, що я вдома. А моя кухня повниться ароматом випічки. І в неділю ми раненько підемо до Володимирського, а потім - у село до тата грати у “вбитки”...
Все це неодмінно буде. Скоро. А поки рідні паски у чужій країні...
ВДОМА. ВІЙНА
----
(травень, 2022. Київ)
Багато українців свій стан наразі метафорично описують як «емоційні гойдалки». Щоденне чи навіть щогодине коливання від «усе пропало» до «скоро перемога».
Іноді це не просто гойдалки, а справжня глибока емоційна яма, в яку знову і знову провалюєшся від тривожних новин чи власних думок. А потім, згрупувавшись, знову і знову видираєшся нагору, чіпляючись за рятівні гачки «квіти від коханого», «дитяча посмішка», «запашна кава», «пташиний спів»…
Просто не дивись вниз! Йди вперед, обравши виразний орієнтир. Йди вперед, відчуваючи попутний вітер, що легенько дме у спину. І шлях неодмінно приведе туди, куди потрібно. Бо орієнтир попереду - це твоя родина, близькі, які так потребують тебе, а ти - їх. Бо попутний вітерець у спину - це сила минулих поколінь. Твоїх рідних, що наповнюють серце внутрішньою силою, енергією роду та ВІРОЮ!
Йдемо! До перемоги!
-------
(вересень, 2022. Київ)
Зараз у моїй “бульбашці” набирає обертів дивна річ. Кілька місяців тому дівчата, які лишились в Україні, у соцмережах засуджували тих, хто виїхав.
А тепер…..ті, хто лишаються за кордоном, несміливо, але засуджують тих, хто повертається (що не так з моєю стрічкою новин?!!).
Агов, ви чого?! Заспокойтесь.
Українки вдома знаходять свої аргументи щодо правильності рішення. Ті, хто виїхали, мають свої беззаперечні причини, що так само підтверджують правильність їхнього вибору.
Але універсально правильної відповіді не існує.У кожного вона своя. Будь ласка, пам’ятайте про це.
“Куди ти везеш дитя у війну?”, “Як ти взагалі можеш зараз повертатись?”
Це чистої води маніпуляції.
Як і “Звісно, “страждати” та “сумувати” за Батьківщиною легше з-за кордону!”
Очевидно, ваша реакція - це ваші ж тригери, переживання і спроба переконати себе , що точно робите правильно. Але припиніть це робити публічно.
У кожної з тих, хто поїхав і тих, хто залишився, болить душа. І у кожної свої власні рани: безпека дитини чи її нічні схлипування “Я хочу до тата”; материнська обітниця захищати чи партнерська обітниця бути разом у біді; загорнутися у підтримку близьких людей поруч чи боротися із суїцидальними думками від розпачу та самотності за тисячі кілометрів від них…
Щосекунди шальки терезів схиляються то в один, то в інший бік, занурюючи в психологічну безодню та крадучи волю до життя.
Це важко!
Це неймовірно болить. Але це тільки ваше!
І потребує дорослих рішень без перекладання відповідальності на стрічку соцмереж чи будь-кого іншого.
Коментарі
Дописати коментар