-Тобі допомогти?
-Ні, коханий,
дякую. Я сама...
Знову "Я
сама?", – раптом
спіймала себе на думці. Але навіщо? Я ж, як і всі дівчатка, мрію про надійний
тил, плече (чи як там прийнято мріяти?). Я хочу вирішувати лише якого кольору придбати
чобітки, а решта глобальних питань – на ньому: сильному,
всемогутньому.
Тоді чому? Хто
мене за язик потягнув? І чому в цей момент я відчуваю себе самотньою 5-річною
дівчинкою на батьківському подвір'ї?
Стоп! Самотньою
дівчинкою? То ось хто мене смикнув за язик! За душу. За маленькі ниточки, що
мов нерви, тягнуться з самого дитинства. Торкнешся – і прострілює болем. Вона
смикнула. Ця дівчинка, яка мала без упину доводити, що вона чогось варта. Що
вона вміє. Вміє САМА! А він, найдорожчий чоловік, -тато,- так економно
нагороджував похвалою. Малесенькими крапельками, що жадібно ловились вухами,
очима, серцем...
(Та й крапельки
ті були дивними на смак. Мов той березовий сік, ще один неоднозначний спогад з
дитинства: ніби й сік, а на смак – розчарування.)
Стримана посмішка
самими лише кутиками вуст була найвищою, єдиною похвалою. А для маленької
дівчинки що не день – суцільний марафон. Божевільний спринт з перешкодами, де
нагородою – ледь підняті кутики рідних вуст.
- Тату, давай я
допоможу тобі пофарбувати лавку!
- Не мороч
голову! Йди грайся!
-Тату, а давай я
посуд помию!
- Ой, я краще
сам. Йди у свою кімнату...
І вже рідше чути
в домі "Тату, а давай я"... І
все глибше у душі раною "Я краще сам". А думки в голові – роєм. Як стати гідною для тата? Як відчути
власну цінність? Як довести, що я варта? Я можу! Я заслуговую на похвалу!
Котяться дитячі
сльози щокою дорослої жінки. Жінки, яка звикла досягати кращого, більшого,
вищого. Але ані сертифікати експертності на стіні, ані повні кохання очі
чоловіка не в змозі нарешті запевнити її, що вона Може.
Та життя вносить
свої корективи. І звичне "Я сам" все частіше зраджують зморшкуваті
руки, що потребують допомоги. І не таке вже певне це "Я сам". Бо душа
– в друзки, коли приходить усвідомлення, що помилок зроблено багато. І кожна з
них – рубцем на серці найдорожчої.
І звучить
старечий голос " Я пишаюся тобою", і кутики вуст ледь помітно пливуть
догори.
Та усьому свій
час... Запізно.
Коментарі
Дописати коментар